Лише з приємністю відзначу, що Любомир Сеник продовжує говорити… Сподіваємось цей голос таки не буде голосом у пустелі. Сьогодні публікую звернення професора до всього українського суспільства… зазирніть у себе…

“

Звернення до громадян України

і світової громадськості

Події, які розгортаються в Україні – принаймні за останній рік, – привертають пильну увагу громадян України і світової громадськості, політиків Заходу, парламентаріїв, правозахисних організацій, відомих інтелектуалів. Наразі керівництво України, з одного боку, заявляє, що воно «прислухається» до критики, а з іншого – продовжує свою внутрішню політику на знищення елементарних прав і свобод громадян, посилює тиск на іншомислячих, переслідує політичних опонентів, проводить суди та арешти людей, порушуючи елементарне право презумпції. Ця антиправова сваволя влади переходить межі будь-якої терпеливості, не кажучи вже про те, що соціальний стан переважної більшості українських громадян опинився на загрозливій межі виживання або й поза нею.

Настав такий момент у сучасній ситуації, що мовчання, яке спостерігається в сучасному українському суспільстві, незважаючи на окремі і часткові протести, смерте подібне.  Вкрай небезпечна ситуація  відкриває навстіж двері для   покори і «згоди» з режимом, тобто життя без протестів, за які, коли вони з’являться, каратимуть жорстоко. Посилене прагнення    закрити повітря свободи журналістам та письменникам почалося за сучасної влади і нині продовжується. Відомі спроби тиснути на них перевіреними  засобами ще з часів большевицького тоталітаризму є дуже показовими і однозначно свідчать  про неухильне прямування режиму до диктатури, ідеальний зразок якої був большевизм з його вождями   Ульяновим (Ленін) та  Джуґашвілі (Сталін) і їх наступниками, що панували в Україні понад 70 років…

Залишається ще один-єдиний крок – арештувати одного-двох письменників, а журналістів (уже не один загинув, ім’я ж  Ґонґадзе стало світовим символом несправедливості українського судочинства і непокори громадянина України) – нині змушують мовчати, щоб суспільство покірно погодилося з насильством. Зате з приводу  поодиноких протестів цинічно заявляють, що вони є свідченням «демократичних свобод і прав громадян» або оплачені із-за кордону. Режим інтенсивно застосовує кримінальні процеси над національно свідомою молоддю, над людьми, які не мовчать і прагнуть сказати  правду про сучасний стан в Україні, судять навіть не причетних до руйнування пам’ятників большевицьких диктаторів, яким тут, в Україні, шанобливо будують монументи. Нечувана річ, щоби в якійсь країні Європи відкривали пам’ятники катам народу!

Нині ми є свідками того, як режим прагне «приструнчити» письменника Ю. Винничука за один з його віршів, в якому дана безпощадна критика державних керівників, і тому є прагнення влади, очевидно,  загнати його за ґрати, мовляв, за «аморалізм» чи ще там за якісь «гріхи», притому зовсім нібито забуваючи право письменника доносити до читача своє власне бачення світу. Навіть незалежно від того, що комусь подобається чи не подобається його художня візія. Всесвітньовідомий роман «Лоліта» В.Набокова багатьом, може, й донині не припав до душі, але ж ніхто не притягнув письменника до кримінальної відповідальності. Так  само Золя за його ж роман «Нана», або Панаса Мирного за роман «Повія» чи англійського автора «Леді Четерлей», або ж австрійську письменницю Ельфріду Єлинек  за роман «Піаністка», до речі, удостоєний 2004 року Нобелівської премії…

На наших очах відбувається  загальнодержавний скандал з приводу викриття журналістами газети «Експрес» пройдисвіта, афериста  і вбивці Слюсарчука під виглядом лікаря (без медичного диплома і навчання у якомусь медичному вищому навчальному закладі!). Йому ж одіозний за антидержавні, антиукраїнські дії міністр освіти   присвоює звання професора, а Президент нагороджує премією в галузі освіти. Незалежно, чи хтось «підставив» відповідальних керівників держави, чи зроблено це свідомо, або  силу прихованих причин, ці державні особи разом зі своїми «командами» мають негайно подати у відставку, бо саме так завершуються подібні чи інші неприпустимі речі в цивілізованих державах.

Нарешті, правоохоронні органи здійснюють шалений тиск на журналістів газети «Експрес», які вимагають одного, єдино можливого – справедливого суду над Слюсарчуком. Громадськість підтримала журналістів, але на це не зважають. І причина, очевидно, в тому, що протести не набули загальноукраїнського  масштабу. Більше того, нам невідомі протести поза межами України.  Тобто на наших очах створюється реальна можливість діяти владі так, як їй заманеться. Нам, українцям, нагадує ця ситуація  жахливі 30-ті роки – голодоморний геноцид проти українського народу, коли лише поодинокі люди на Заході висловлювали протести, але це аж ніяк не припинило винищування українців. Нагадує все це й Сандармох з жахливими розстрілами української еліти. Протестувати в Україні вже не було абсолютно ніякої можливості, а правда про злочин режиму була оприлюднена  на Заході далеко пізніше, вже після  Другої світової війни!

Боюся, що мій голос протесту, як у пустелі, загубиться в пісках Інтернету і в мовчазних суспільствах, незалежно де  –  в Україні чи на Заході.

Висновок напрошується один – чільники влади мусять подати у відставку. Інакше годі базікати про «вільне» українське суспільство, про «демократію» і «права та свободи» українців, про т.зв.  «інтеграцію» до ЄС і подібні політичні, а,  по суті,  фарисейські спекуляції!

І все ж, надіюся (надія вмирає останньою), що мій голос протесту почують українці всього світу, що до них приєднаються голоси цивілізованих держав світу.

Львів, 12 лютого 2012.

Любомир Сеник, професор, письменник

“

Сьогодні з’явилась Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи «Функціонування демократичних інституцій в Україні», де цілком справедливо розкритиковано Україну, нашу судову систему і ступінь нашого поступу на шляху до Європи, завуальовано розкритикований також Президент, Уряд і… ми, бо країна це ми і владу обирали також ми. Це ще раз наштовхнуло на роздуми щодо того як «вбити Під…са (я не прихильник нецензурної лексики, але висловлювання Юрія Винничука, сьогодні як ніколи влучне).

За свій, тепер вже славнозвісний вірш «Убий підораса» Юрій Винничук починає терпіти: нещодавно він написав пояснювальну записку в міліцію. Пояснював нібито свої дії, що спричиняють розбещення Українського суспільства, заклики вбити найсвітлішого українського гаранта та загалом антигромадську поведінку… якщо критика є порушенням закону, невдовзі українська міліція навідається до кожного члена Ради Європи і примусить в доступній формі написати пояснення стосовно критики нашого гаранта. Віриться слабо, але причини на те є…

Зокрема порівняймо рядки з вірша пана Винничука:

«Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.
Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви».

А потім плавно перейдемо на офіційно-діловий стиль, обробимо репліки за всіма законами дипломатії і отримаємо декілька фраз характеру схожого на цей:

«Парламентська Асамблея висловлює занепокоєння кримінальним переслідуванням, розпочатим за Статтею 364 та 365 Кримінального кодексу України проти низки колишніх членів уряду» (п. 2); «Це суперечить принципу верховенства права та є неприйнятним» (п. 3); (Хіба не схоже на:«До влади прийшли бандюки й брехуни, Наперсточники й свинопаси»);

«Ці проблеми не є чимось новим та вже давно викликають занепокоєння Асамблеї» (п.5) (Нагадує: «Настала пора, коли кожен із нас Постав перед вибором часу»);  «Асамблея повторює своє глибоке занепокоєння через відсутність незалежності судової системи» (п.6.1); «Асамблея висловлює занепокоєння надмірним застосуванням попереднього ув’язнення (п.7.1) (П’ючи нашу кров як вампіри, А їхній пахан, ледь прибитий яйцем, Веде нас до прірви»).

Або:

«Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса».

«Стосовно системних недоліків судової системи, Асамблея шкодує через те, що Україна не реформувала прокуратуру у відповідності до норм Ради Європи (Бандитом він був і бандитом зоставсь), в той час як ця реформа є одним із зобов’язань прийнятих під час її вступу. Внаслідок цього прокуратура залишається інституцією надзвичайно сильно централізованою та такою, що має надмірні повноваження» (п.9).

Чи:

За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.
Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.

«Асамблея з тривогою звертає увагу на повідомлення про швидке погіршення стану здоров’я колишнього Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка та колишнього в.о. Міністра оборони Валерія Іващенка, які перебувають під арештом, а також про те, що обидва потребують медичного лікування за межами в’язниці. Асамблея просить негайно звільнити обох осіб до завершення судових процесів проти них з причин гуманітарного характеру, а також у світлі її занепокоєння щодо застосування попереднього ув’язнення в Україні. Асамблея також заявляє про своє занепокоєння погіршенням стану здоров’я пані Юлії Тимошенко і закликає владу дозволити без попередніх умов, медичні обстеження і, в разі потреби, лікування незалежними лікарями, за межами пенітенціарної служби» (п.10). (не варто тлумачити, бо опосередковано підходить практично все)

І нарешті:

Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!”

«Асамблея ще раз підтверджує свою позицію, яка полягає в тому, що буде неможливо запровадити необхідні для України реформи, щоб виконати зобов’язання перед Радою Європи, без реформування конституції». (п. 13) (Єдина правильна реформа вбити того самого під…са).

Не буду продовжувати, для того щоб не стомлювати читача. Завершу напевне основним…:

Все зводиться до того, що ми або мусимо насправді вбити цього загадкового «Під..са», або заслиненим ротом звинувачувати пана Винничука і Раду Європи у неприйнятній та недалекоглядній поведінці. Вибирати нам самим, але перший варіант мені подобається більше і є трохи логічнішим від другого.

Тим не менше, щоб «Під..са» вбити його необхідно знайти… Хто цей загадковий персонаж здогадатись не так важко і не важливо чи читаєш ти вірш Винничука чи Резолюцію ПАРЄ. Але я не про те. Маю на увазі самий корінь звідки виріс, видряпався на світ, проліз до найвищого крісла цей «Під..с».

Думаю, ви здогадались, що я говорю про кожного з нас (сподіваюсь таки не кожного)! Про тих, хто бере хабар чи тягнеться в кишеню щоб його дати; Того, хто бреше собі і бреше привселюдно; Того, хто запихає голову в пісок; Того, хто мавпує, краде, продається, кривить залишками душі; Того, який йде на компроміс зі злом; Того, що вилазить в нашому повсякденні, виживає обманом, живе в нашій ХатіСКраю, хто волає про несправедливість до себе і мовчить про кривду для інших, того, хто паразитує на чужій праці і сміє себе називати працедавцем,  того, хто німий, коли його слово вирішальне, того, хто вбиває себе залишаючи на своєму місці лише «Під…са».

Той ж основний «Під…с» (гарант всіх «Під…сів») – лише наша збільшена (зменшена) копія…

«Убий підараса!»

Олег Вівчарик

Ілюстрації з мережі Інтернет

Автори: Олег Вівчарик, Роман Довбуш, Володимир Сухий, Катерина Паршукова.

Фотографії взяті з мережі Інтернет (щира подяка їхнім авторам)…

  Отож 2011 року ми втратили:

- Залишки своєї демократії… голоси народу перетворились на голоси в пустелі, які не чутно поза самою пустелею. Як результат Україна знову котиться в низ за рейтингами демократії у світі…

- Свободу слова, здобуту (наголошую і не заперечуйте шановні скептики Майдану) в час Помаранчевої Революції. Сьогодні Українські журналісти знову опинилися під наглядом всевидящого ока влади. Президент привселюдно погрожує журналістові, канали і преса найчастіше мовчать про справжні проблеми в країні, єдиним джерелом свободи слова залишається Інтернет, який, за словами чиновників, СБУ починає «активно моніторити».

- Юрія Луценка – одного з «польових командирів Майдану» – схудлого, зневіреного політика, який так ідеально пасував на посаду одного з провідних урядовців в країні в очах деяких моїх європейських соратників.

- Муамара Каддафі, який немає нічого спільного з Юрієм Луценком і з Україною (окрім своєї колишньої медсестри), проте який став жертвою минулого року, початку цього десятиліття. Десятиліття, де не важливим стає територія та ідеологія, а на провідну роль виходять ресурси та стратегічна гра з присмаком аморфності… (не відчували присмаку аморфності… не дивно він аморфний).

- Захід за обрій наших орієнтирів на Захід… втрата Україною шансу на поглиблену Угоду про асоціацію з ЄС… Чому втрата? Дивись пункти, розташовані вище (окрім Каддафі, він й досі ні до чого)…

- Надійність євро.

- «Надійність» російської диктатури.

- Ідеал світу, бо ні сучасна Європа, ні США, ні тим паче інший світ вже не дотримується засадничих цінностей гуманності та антропоцентризму, який виник після численних втрат ХХ століття…

- Зрячих мудреців, адже ніхто про втрати не говорять… крім журналістів. Журналісти мудреці..?

- Надійність Природи і клімату…

- Надійність диктатур, які втрачають свої позиції на тлі масових заворушень…

- Надійність економіки: штучні повітряні мости почали давати тріщини і процес незворотній..

- Пафос апокаліпсису… Все, що стає масовою культурою втрачає свою істинну цінність  контексті глобального довгострокового значення… Отже з роззявленими ротами та запаленими очами ми апокаліпсис не зможемо сприйняти як істинно важливе явище в історії людства… парадокс? Факт!

- Вацлева Гавела.

- Кім Чен Іра.

- Музику, бо ми перестали її відчувати, інакше б не зробили з апокаліпсису маскультурний фетиш…

- Стіва Джобса…

- Національну гідність і не лише ми… Чому? (запитай себе читачу, що таке для тебе «національне» і «гідність» і чи дотримуєшся ти цих двох понять щодня, а тепер поєднай ці поняття в одне і запитай себе ще раз)…

- Юлію Тимошенко… зате ми здобули нові листи з-за грат…

- Опозицію, бо опозиція без позиції лише поза…

- Старих друзів, родичів, коханих, роботу, сенс, апендицит, гроші, час, домашніх, улюбленців, простих улюбленців, свободу… бо кожного року хтось це втрачає…

- Місце у своїй країні, бо хвиля еміграції триває і ми скитаємось і працюємо всюди, але не тут… Хочемо бути всюди і всіма, але не тут і не собою ( і тут вже доречний Муамар Каддафі зі своєю медсестрою)…

- Надію, бо чи можемо мати надію у світі, де триває перераховане вище…

- Ще сотні того, що не названо, але, що було для всіх нас цінністю і значенням… Те в що ми вірили і до чого йшли… те, що давало нам грунт…

…Але суть не в цьому… не у втратах. Тільки у здобутках, адже більшість з нас здобули набагато більше, аніж втратили ( чи не так?), Знайшли більше, аніж загубили ( збрешіть мені і скажіть, ні), грунт досі в нас під ногами (якщо ні, ви літаєте, вітаю), мертвих не повернеш, але вони б цього не хотіли повірте… більшість з нас готові творити на руїнах. Руїни є, плацдарм готовий, тож починаймо – вперед… Головне ми не втратили любов і вона таки врятує світ, повірте, по-іншому ніколи не бувало…

Головне те, що написано нижче…

Порожньо?

Напиши…

З Новим Роком, Шановний Читачу….

Олег Вівчарик,

Ілюстрації з Мережі Інтернет (як основного засобу здобуття інформації у світі після 2011)

Я не знаю чи можна у Листі до св. Миколая бажати чогось глобального чи мислити геополітично, але з раннього дитинства мені розповідали, що бажати треба те, чого дійсно прагнеш. І, якщо раніше я хотів комп’ютера (в час, коли для рядового українця комп’ютера був міфом) і миру в усьому світі (на щастя зараз будь-яка ідентифікація з «міс світу» зникла, а отже прийшов клаптик здорового глузду), то зараз я писатиму про інше, хоча схоже, а можливо, тотожне…

В дитинстві я мав звичку, номерувати свій список,  мав вимушеність писати наївно, робитиму це і зараз…

1. Святий Миколаю, поклади мені під подушку ручку, якою можна писати слова, які б розуміли люди, бо робив спроби писати звичайною про незвичайне, але за багато років склалось враження, що очі людей зав’язані і вуха затулені… Єдина надія на тебе і ту чарівну ручку…
2. Залиши на моєму ганку, чарівні двері, пройшовши в які я б зміг увійти в інші світи, де є речі поза повсякденням, поза колапсами та кризами, поза бурями у склянках з водою, звідти я б міг винести знання Іншого, які б виклав на папір ручкою, яку знайду під подушкою…
3. В шкарпетку прикріплену до мого каміну поклади листок, який не рветься і не закінчується, щоб ніколи не зникло створене на ньому…
4. Під ялинку поклади підзорну трубу, бо тільки так я зможу розгледіти істину і справжніх людей в суспільстві егоїзму та масового забуття…
5. Про забуття… Замість Різдвяного вінка на дверях моїх зроби вінок з Євшан-зілля, щоб повернути втрачену пам’ять, втраченим мільйонам тих, хто міг би бути моїми громадянами…
6. Під ковдрою моєю залиши незвичну мазь, яка б загоїла рани цієї зраненої нації… Для тих, хто вважає, що має память, ховаючись під ліжками, в кабінетах, у машинах…
7. В легені мої вдихни натхненне натхнення для того, щоб не опускати ручку знайдену під подушкою, щоб не зачиняти дверей на ганку, не втрачати листка, знайти застосування вінку…
8. Людям, які довкола мене принеси розуміння того, що будь-які заходи важливі лише тоді, коли мають справжнє значення і зміст… будь які-дії важливі не тоді коли навпроти них ставить «галочка», а тоді коли вони породжують ще значніші дії…
9. Людям, які довкола всіх дай розуміння цінності кожного моменту і кожного вчинку, який виходить із щирості і доцільності, а не із тенденційності і популярності…
10. Людям, які поза мною дай можливість зрозуміти, що людина в центрі всього і кожна є винятковою, а отже потребує цінування , а не використання…
11. Тим, хто вище дай на день убогості, для розуміння того, що сенс не у становищі…
12. Тим, хто нижче дай багатства, для усвідомлення того, що багатство не є щастям…
13. Марнославство, заміни мирнославством…
14. Егоїзм – егоцентризмом.
15. Голих королів, зроби підданими…
16. Після чого підданих відданними…
17. Мені не дозволь затьмарювати розуму і писати банально, бо ручка знайдена, під подушкою не допоможе…
18. Віру втіль у зміну…
19. Дію у взаємодію.
20. Інтеграцію в градацію…
21. Забери снодійне з цієї землі, бо я втомився ходити між примар і спати, ходячи…
22. Забери страх перед словами, бо тут могло бути сказано більше…
23. І.. принеси мені таки комп’ютера…

Вибач за банальність, св. Миколаю, але мої теперішні бажання мало відрізняються від колишніх, тому не думаю, що варто шукати особливої форми…

P.S. Якщо станеться так, що всі мої бажання здійснити не вдастся, то вистачить звичайної ручки і листка, а інше зроблю сам…

Нещодавно Львів відвідав знаний скандинавський антрополог, соціолог, есеїст, професор соціології та соціальної роботи в університеті Ставанґера, у коледжах Бодо та Ліллегаммера, запрошений професор університету ім. Т. Масарика в Брно (Чехія) і Лундського університету (Швеція), директор дослідницької частини національного музею Майгауґен Ганс Йорґен Валлін-Вейє.

Під час свого візиту почесний гість міста відвідав Львівськимй національний університет імені Івана Франка та взяв участь у семінарі «Інтелектуальна біографія» в «Книгарні «Є».

Ганс Йорґен Валлін-Вейє непересічна особистість, яка вміщує у своїх тестах та словах філософське переосмислення довколишнього світу, наукове дослідження різних регіонів світу та вдалий стиль літературного (подекуди надто есеїстичного) викладу власних думок.

Як знаний мандрівник, антрополог та поціновувач краєвидів професор Валлін-Вейє в притаманному йому стилі спокійного переосмислення історичної, суспільної, природної реальності розмовляв зі мною про Львів, львів’ян та наші краєвиди…

О.В.: – Ви часто говорите про ландшафти та краєвиди, про символи та квіти… Які краєвиди Ви побачили в нашому місті? Як ці краєвиди впливають на формування світогляду, характеру людини?

Г-Й. В-В.: – Природні краєвиди впливають на формування людини як особистості. Але, зважаючи на тенденції сучасності, ми мусимо перш за все говорити про міські пейзажі.

Побачені мною краєвиди Львова – це образи церков, старих архітектурних пам’яток, численних новобудов. Це місто різних історичних нашарувань. Львів був дуже важливим культурним та економічним центром, своєрідним джерелом натхнення для Північної Європи. Всі контакти Півночі із вірменською, грузинською, єврейською общиною пролягали через Львів. Ми знаємо, що вікінги мандрували на південь річковою системою і до ХVII століття місто було судноплавне. Коли один з наших найвидатніших дослідників епохи вікінгів дізнався, що я їду сюди він почав розпитувати мене про Львів, бо на його думку – це одне із найважливіших міст пізньовікінгівської культури ще цілком недооцінене в історичних працях. Цікаво, що він теж говорив про пейзажі та краєвиди. Про дві річки, одна з яких тече на південь, а одна на північ. Адже це місто лежало на вододілі, води звідси стікали в Балтику і Чорне Море. Але місто також лежить на культурному вододілі, який не лише розділяє, а й поєднує різні культури. Львів завжди був містом де молилися, торгували і куди приїздили на розваги. Львів був багатокультурною метрополією, домінованою інколи якоюсь однією культурою, інколи такою, що поєднує в собі одразу кілька культур. Лише зараз починається усвідомлення важливості Львова для розвитку нордичних, північно-скандинавських культур. Тож приїхавши сюди, якоюсь мірою я подорожував у власну історію.

Я співвідношу себе саме з міським ландшафтом. Тобто з ландшафтом такого міста як Львів. Давно втрачені культури відпечаталася у міських пейзажах. Всі ці різні церкви, різних конфесій, молильні доми, порожні місця, де колись були синагоги близькі моєму серцю. З іншого боку це дуже сучасне місто, але є пласти культур, які тут були і які продовжують в певній мірі впливати на це місто.

Насправді ж це дуже особисте питання – як саме і наскільки ландшафт впливає на кожного. Якщо чесно ми не знаємо на це правильної відповіді. Ми можемо тільки запттувати себе про це, але це одна із найбільших загадок життя.

Насправді великі генії людства, серед яких і Іван Франко у своїх текстах набагато проникливіше писали про це…

О.В.: – В центрі пейзажу завжди перебуває людина або як спостерігач, або як частина цього пейзажу… Яке місце, на ваш погляд, займає людина у краєвиді Львова?

 Г-Й. В-В.: – З одного боку ваше місто – суміш старшого покоління і зовсім молодих людей. Молоді дівчата одягнені за останньою модою, старші жінки і бабці, між тим малі діти і… багато голубів.

Дуже різні люди якось навчились співіснувати в такому великому місті і з таким великим місто. Багатьох із нащадків тих людей які колись допомагали розвиватись цьому місту тепер вже тут немає. Поляків, євреїв, німців, шведів вже тут не знайдеш. Але чомусь люди хочуть повертатися на місця пов’язані з їхньою родинною історією. Тому людський аспект Львова дуже багатовимірний. Я тут почув німецьку, англійську, польську, шведську і норвезьку мови. В ресторані, де я обідав, почув французьку. Один ж чоловік на вулиця, який не міг порозумітися зі мною своєю рідною мовою намагався поспілкуватись есперанто.  Про США кажуть, що це «плавильний казан». Але якоюсь мірою і Львів також є плавильним казаном.

Від молодих норвезьких поетів і прозаїків я чув, що найсучасніша література, музика і культура може бути сприйнята тут. Вона відбувається саме тут і саме зараз. Сприйняття культури – давня традиція цього міста. Кожного відрізку історії сюди приходили нові натхнення і, думаю, це продовжується і продовжуватиметься.

В результаті цих поєднань та нашарувань у міста є якийсь вибуховий потенціал. Від непомітних способів співіснування таких неподібних людей в одному місці і в один час, можуть бути великі зміни. Мені подобається бути в місті і відчувати на собі присутність цієї непомітної, але сильної снаги Львова. Вам тільки доведеться скерувати цю потенційну вибухову енергію в правильне русло, бо в певні моменти міста можуть бути дуже деструктивними. Але час від часу ми потребуємо вибухів щоб зробити зміни. Я відчуваю  постійний рух і зміну в такому місті як Львів.

О.В.: – Формуючи світогляди і творячи міста краєвиди стають чимось трансцендентним. Чи є певний рецепт для того, щоб осягнути і зрозуміти ці трансцендентні краєвиди Іншого, не знаного міста чи регіону? На скільки Вам вдалось осягнути краєвиди Львова?

Г-Й. В-В.: – Не думаю, що можна говорити про чіткий метод пізнання нового. Є лише своєрідні підходи, намагання, способи навчитися співіснувати з тим, що не є тобі рідним і знайомим.

Міста завжди сповнені пам’яттю, навіть багатьма різними пам’ятями. Про деякі з них ми говоримо вголос, про деякі говоримо пошепки, або не говоримо взагалі, деякі просто вирішуємо ігнорувати. Саме кишеньки пам’яті народжують особливості міст. Щось таке під час осягнення міста відбувається і зі мною і в житті кожної людини. Дуже часто ми хочемо бути тим, ким ми не є. Разом з тим нам потрібна своєрідна двигунна сила, що змусить нас робити зусилля, що змусить нас намагатися щось змінити, переробити на інше. Я відповідаю дуже особисто, дуже інтимно, але я думаю, що сама квінтесенція міста теж дуже приватна та інтимна.

Напевно є багато важкого і брутального у реальності Львова. Також є багато напрочуд приємних і гарних сторінок у цьому місці. Для мене це місто щораз більше стає містом, в яке хочеться повернутися. Якась частина міста на жаль в занепаді, разом з тим є та частина, яка належить природі. Ми будуємо на тому, що вже було побудовано до нас. Але також ми мусимо співвідноситися з тим, що лежить під фундаментом, тобто з природою. Часами це болить, в інших випадках це дуже приємна і корисна справа.

О.В.: – Власне відхід від природного – одна з найбільших трагедій ХХ століття. Це лишається трагедією і століття ХХІ. Чи вважаєте Ви цей процес безповоротним?

Г-Й. В-В.: – Втеча від природи – людська ілюзія. Я прожив доволі довго і невдовзі мені доведеться призвичаїтися з тим, що моє тіло старіє і починає занепадати. В кінці я помру. Все, що від мене лишиться тільки ті речі і ті способи в які я залишився в пам’яті інших людей. В цьому відношенні маленька рослина чи велике дерево проживуть значно довше за мене. Тож вкінці природа переможе. І людям це необхідно зрозуміти.

Ми живемо в таку епоху, яка вибрала не миритися з цим. Варто згадати про засновника компанії «Apple» Стіва Джобса, який нещодавно помер. Він сфокусував свою увагу на тому щоб не миритися з природою. Проте він розумів важливість бути тут і зараз, цілком переживати цей момент в якому ти є, але разом з тим думати про майбутнє. Проте не заради себе самого. Потрібно думати про те якій спільноті таке майбутнє може стати в пригоді і як ти можеш його наблизити. Таке життя продовжується і після смерті. Ми можемо це перекласти на терміни природи, духовності, або релігійності. Але можемо вибрати не робити цього і зупинитися тут. Мені здається Стів Джобс не мислив у релігійних термінах. Але тим не менше він співвідносив себе із майбутнім і зі спільнотою, для якої його життя  його вклад в це життя може бути важливим. Навіть якщо він не визнавав зверхності природи – все одно його життя вплелось в загальних контекст життя природного. Так відбувається і з іншими.

О.В.: – Свого часу знаний український письменник і біолог Тарас Прохасько в одному зі своїх есе запропонував всім громадянам зайнятись садівництвом  для розв’язання суспільних і політичних труднощів… Чи можна цілеспрямовано змінюючи краєвид, вплинути на трансформацію суспільства?

Г-Й. В-В.: – В цьому є певний сенс. Інший письменник, якого я хочу згадати, Карел Чапек написав дуже дотепну книжку про садівництво. Він говорив про те, що садівництво – ментальний, медитативний процес. Коли людина займається садівництвом це відбувається не скільки на землі, скільки в голові. Проте варто пам’ятати, що можливо для інших це відбувається якось інакше. Уявімо собі, що ви захоплюєтеся рок-музикою, тоді ви розумієте ці прозріння, і ці повідомлення краще ніж прозріння і повідомлення садівника. Щодо мене, то часто я б вибрав послухати музику краще, аніж вирощувати картоплю. Відповідно важко собі уявити універсальну зміну краєвиду, яка б підходила кожному. В кожного свої ідеали краєвидів, свої усталені вподобання, своє бажання бачити світ в тих чи інших тонах.

Можливо місто дає нам підказку того, що люди можуть досягнути спільною працею і спільними зусиллями. Це є те, що ми називаємо суспільним життям – соціалізацією. Тенденція цієї соціалізації – добрий та етичний вибір. Проте при відповідних уподобаннях вирощування картоплі теж дуже добрий і етичний вибір.  Важливо те в якому суспільному контексті ми робимо те, що ми робимо і на що ми це застосовуємо – на добро чи на зло. Тож якщо вам здається, що ліпше займатись рок-музикою коли всі вирощують картоплю, то займайтеся…

О.В.: – Коли плануєте знову завітати до Львова?

Г-Й. В-В.: – Певності немає, але знаю, що десь після Різдва я точно сюди приїду.

Олег Вівчарик

Фото автора

Краще опустити довгі описи перебігу Конгресу – вони є на сайті згаданого вище Університету і в інформаційних агентствах міста. Закцентуємо увагу на основі заходу.

Під час відкриття Конгресу із лекціями виступили колишній депутат Європейського парламенту, віце-президент Європейського Форуму за Демократію і Стабільність Ян Вієрсма, що висвітлив європейський погляд на семиріччя східноєвропейських країн в ЄС та директор Інституту європейської інтеграції Львівського національного Університету імені Івана Франка Богдан Гудь, який ділився українським баченням інтеграції та її наслідків.

І Ян Вієрсма, і Богдан Гудь говорили про успішність та проблеми демократичних та економічних перетворень в країнах Східної Європи, інтегрованих в ЄС та висловили сподівання на те, що співпраця України та ЄС буде покращуватись в майбутньому. Проте виникає питання чи розцінює Європа Україну як потенційного члена співтовариства і чи є в Україні достатньо чітке бачення Європи та розуміння проблем, які виникають на шляху до євроінтеграції?

Чи співпадають думки українців та європейців стосовно засадничих європейських цінностей, проблем на шляху до зближення з Європою та перспектив України в ЄС, нам  допомагали з’ясовувати колишній депутат Європейського парламенту, віце-президент Європейського Форуму за Демократію і Стабільність Ян Вієрсма та директор Інституту європейської інтеграції Львівського національного Університету імені Івана Франка професор Богдан Гудь.

О. В.: – Назвіть, будь ласка, основні цінності Європейського Союзу

Ян Вієрсма: – Є три основні цінності, надзвичайно важливі для Європи. Перша – це суспільна турбота про людей. Пріоритетами європейських країн є  добра освіта, хороше медичне забезпечення, належне працевлаштування громадян. Це соціальні цінності, які є одними із найважливіших цінностей.

Друга цінність – демократія. ЄС – спільнота демократичних країн. Якщо Ви не знаєте, що таке демократія, ви не зможете приєднатися до ЄС, все дуже просто.

Суть третьої цінності полягає в тому, що ЄС – спільнота, де діє верховенство закону, де права захищені, корупція заборонена і є свобода слова. ЄС – це країни, де політики бояться своїх виборців і це дуже добре, бо тоді вони робитимуть те, що виборці проситимуть.

Богдан Гудь: - Європейські цінності сформульовані у так званих Копенгагенських критеріях. Це перш за все відданість ринковим засадам економіки, верховенство права, прав людини і незворотність демократичних перетворень у країнах, які стали на шлях європеїзації.

О.В.: Які головні камені спотикання на шляху України до ЄС?

Ян Вієрсма: – Основна проблема полягає в тому, що в Україні немає спільної думки про напрямок руху країни. Багато людей, особливо в західній частині України, хочуть приєднання до ЄС, тоді як люди ближчі до Сходу зорієнтовані на Росію. Якщо не буде згоди не буде інтеграції. Всі політичні партії в країні мусять узгодити напрям руху країни. Вважаю саме це найбільшою проблемою України.

По-друге, ви не правильно розцінюєте членство в ЄС. Необхідно реформувати ринкову економіку, забезпечити верховенство права. Це речі, які вже зараз мають бути зроблені. Тобто дві речі є фундаментальними: по-перше всі громадяни мають сказати: «Ми хочемо в ЄС», по-друге, всі мають визнати готовність реформувати свою країну, щоб стати гідним членом ЄС. Реформування зробить цю країну сучасною, а дохід країни зросте.

Богдан Гудь: - Теперішня Україна сприймає правила гри, запропоновані Європейським Союзом в економічній сфері, проте не поділяє засадничих цінностей, які стосуються верховенства права, прав людини і демократичних свобод. Через це і виникли незгоди між Україною і ЄС. Все частіше лунають голоси у Європейському Союзі, що якщо Україна не поділяє основних цінностей ЄС, пов’язаних із демократією, тоді не можна підписувати і умови про поглиблену зону вільної торгівлі. Це те, що виникло із процесом Тимошенко і переслідуванням інших опозиційних політиків.

О.В.: Чи можливе підписання угоди про Асоціацію цього року?

Ян Вієрсма: - Думаю, що у грудні цього року угоди не буде. Є принципові дві відмінності між ЄС та Україною. Перша стосується формування європейських перспектив у цій угоді. Також Українська сторона хоче, щоб в Угоді чітко написали, що Україна може стати членом ЄС. Європейські країни поки не готові йти так далеко. Це одна проблема. З іншої сторони український уряд має проблеми з угодами про вільну торгівлю.

Додається також вже згадувана невизначеність Українського геополітичного курсу.

Зараз ще є додаткові проблеми. Країни ЄС протестують проти ставлення до екс-прем’єра Юлії Тимошенко. Це створює дуже негативний політичний контекст і може суттєво ускладнити закінчення переговорів щодо Угоди. Звісно ж проблемою також є той факт, що ведучи переговори з ЄС Україна в той час підписує угоду про вільну торгівлю з Росією.  Це не є проти правил ЄС, тому Україна вправі це робити, але це також сигнал для Брюсселя, що Росія може бути більш важливою для теперішнього уряду, аніж ЄС. Я надіюся, що я помиляюся.

Богдан Гудь: - Це залежить від того наскільки ЄС перейметься проблемою зближення України з Росією. Якщо Євросоюз відчує реальну загрозу, того, що Україна може знову увійти в зону інтересу Росії і він не захоче цього допустити, то Угоду про Асоціацію може бути підписано. Але це залежатиме від розвитку стосунків ЄС – Росія: чи ризикне Європейський Союз піти на загострення цих відносин – час покаже. Попередній досвід показував, що відваги ЄС бракувало.

Отже, після розмови з українським та європейським експертами назріває висновок про те, що обидві сторони є схожими, проте далеко не тотожними в оцінці та баченні найпростіших проблем та їхніх причин на шляху нашої країни до європейської інтеграції…

Перша розбіжність у поглядах виходить від найпростішого питання про європейські цінності. В нібито схожих відповідях є одна діаметрально протилежна відмінність: якщо голландський політик ставить на перше місце соціальне забезпечення та Життя громадян Європейського Союзу, то на думку українського аналітика «перш за все» важливою цінністю Європи є відданість засадам ринкової економіки. Можливо це придирання до слів, бо ж кожен може висловлювати свою думку в тому порядку і в тій послідовності в якій йому заманеться. Але варто подумати про ситуацію в Україні, де бізнесові структури загалом доволі успішні, а громадяни опустились (якщо колись піднімались) за принизливу межу бідності і про Європейський Союз, де незважаючи на всі колапси економіки та загрози дефолтів Греції, Португалії, Італії та інших країн люди продовжують з більшим чи меншим успіхом будувати свій особистий добробут… Чи власне не причина цього якраз засаднича різниця у баченні та оцінці Європейських принципів…?

Щодо другого питання, то наші експерти теж дещо по-різному оцінили основні перешкоди на шляху України до Європи. Якщо для представника ЄС основним недоліком української євроінтеграційної політики є відсутність консолідованого напрямку руху нашої країни, то український аналітик про це фактично не згадує і говорить головно про недотримання Україною демократичних норм. Звісно ж безапеляційна й абсолютна правда присутня і з однієї і з іншої сторони, проте є один основний нюанс (сказане далі ніяк не стосується українського експерта, але його слова дозволю використовувати собі для ілюстрації): ми завжди стараємось «прослизнути» в шпарини, ввійти зі скрипом, протягнути із собою в Європу кота в мішку, заховати проблеми, замінивши їх твердженнями. Ми до кінця не усвідомлюємо, що неєдність нашої країни у прагненнях до руху чи то на Схід чи то на Захід є серйозною проблемою не лише для Європи в контексті інтеграції нашої країни, а й для самої України. Ситуацію за якої зусилля країни необхідно консолідувати для певного стратегічного плану розвитку країни правляча еліта банально ігнорує. Натомість ми отримуємо псевдодекларації про європейські прагнення. Декларації, при справжньому відході України від європейських цінностей… Найтрагічніше в цій ситуації власне те, що ми часто з нерозумінням дивимося на негативні процеси, які відбуваються в нашій країні і на те чому Європа не підтримує нас в наших Європейських прагненнях… Ми не розуміємо основного – наших геополітичних і стратегічних орієнтирів… навіть, коли ми знаємо європейські стандарти, ми банально не сприймаємо їх…

І власне третє питання. Різниця очевидна: український експерт – переконаний в тому що в разі зближення України з Росією, Європа активізується і перетягуватиме нашу країну на свій бік, отже євроінтеграція прискориться. Тоді як європейський політик стверджує діаметрально протилежну річ: якщо Україна й надалі розриватиметься на дві сторони євроінтеграція неможлива. Звісно з геополітичної сторони український експерт має рацію. Проте з погляду Європейських цінностей і європейського ідеалу (а саме до Ідеалу Європи ми прагнемо, а не до закулісних геополітичних планувань, правда?) істина на боці європейців.

Підводячи риску, зазначу, що нам потрібно зрозуміти, що ми не дозріли до Європи. Ми не усвідомлюємо цінностей і самої ідеї суспільства й об’єднання в яке нібито готові інтегруватись. Ми хочемо отримати членство в ЄС заради економічної вигоди, бо прагнемо витрачати «як вони» і жити «як вони», заради ширми від Росії, бо не хочемо «назад», заради відкриття кордонів, щоб їздити «туди». Але ми повинні усвідомити, що в основі Європи лежить ідея і навіть якщо ідеали цієї ідеї зараз часто понівельовані для того, щоб побудувати суспільство добробуту на зразок європейського ми змушені ці ідеали зрозуміти і прийняти їх саме в найдосконалішому вигляді і припинити сподіватись на інтеграцію зі скрипом, крізь щілини, з котом в мішку і невсипущими скелетами в шафі.

Для того, щоб Європа і Світ відкрили для нас двері, нам необхідно розчинити наші шафи…

Олег Вівчарик

]]> http://olegvivcharyk.wordpress.com/2011/12/07/%d1%83%d0%ba%d1%80%d0%b0%d1%97%d0%bd%d0%b0-%d1%94%d1%81-%d1%94%d0%b4%d0%bd%d1%96%d1%81%d1%82%d1%8c-%d1%83-%d1%80%d0%be%d0%b7%d1%83%d0%bc%d1%96%d0%bd%d0%bd%d1%96/feed/ 0 pegas1 Ян Вієрсма Богдан Гудь http://olegvivcharyk.wordpress.com/2011/11/29/%d0%b4%d0%b0%d0%bb%d1%96-%d0%b1%d1%83%d0%b4%d0%b5/ http://olegvivcharyk.wordpress.com/2011/11/29/%d0%b4%d0%b0%d0%bb%d1%96-%d0%b1%d1%83%d0%b4%d0%b5/#comments Tue, 29 Nov 2011 12:29:45 +0000 pegas1 http://olegvivcharyk.wordpress.com/2011/11/29/%d0%b4%d0%b0%d0%bb%d1%96-%d0%b1%d1%83%d0%b4%d0%b5/ ]]> Пауза закінчилась. Я повернувся сюди, щоб більше не йти… Я зрозумів декілька ключових речей, осягнув декілька ключових значень, побачив декілька ключових подій (все як завжди, як з усіма). Як й інші я доконечно не готовий до безкомпромісного змагання за власне я, у власній країні, поміж власного народу… Бо відомо ще дуже мало, бо багато ще не вдалось дізнатись, бо, як і завжди, є багато бо… Проте чекати можна вічність, а говорити і діяти необхідно кожної миті свого життя.

Визначатись з кольорами і навітонами не можна вічно, бо вічність існує лише для того, хто цінує миті…

Нашій країні і нашому світу потрібен рух і слова, дія і протидія. Логічна траєкторія, а не німа деструкція… Кожен має можливість бути, кожен заслуговує на те, щоб бути… Кожен має можливість змінювати і трансформувати реальність. Сьогодні це намагаються змінити ветерани, чорнобильці, самотні матері… Завтра це повинен робити кожен.  

Вояж шматком Східної Європи, дав мені розуміння, пауза для переосмислення ціннісного потенціалу власної особистості дозволила побачити перспективи зовнішнього світу… Не буду писати багато про все, хай це «багато» втілиться в подальших текстах і в особистих діях…

З повагою, Олег Вівчарик

Мої слова відновляться (принайнмі так припускаю), але поки пауза  триває… Ще трохи мушу зайнятись пошуком і зрозуміти своє нахнення. Визначитись із кольорами і напівтонами. Врятувати те, що поза публікаціями.

А ще час до часу приходиш до усвідомлення, що цінність в окремих митях,  у людях, у місячних ночах, у каві для двох, у важкому діалозі, у порятунку малого світу, а не у публічності, просуванні “драбинами” чи глобальності всіх суджень… Бо вся глобальність в індивідуальності, а вся цінність твориться лише нами самими. Ми самі вирішуємо і самі туруємо свій шлях, бо немає ран, які не заживають; немає неважливого – є неоцінене; не може існувати поняття “байдуже”, бо байдуже лише дурням; не існує браку почуттів чи відчуттів – є лише всеохопний страх визнати свої орієнтири і бажання; не буває безвиході – є сліпота; не буває втоми від людей – є втома від себе; немає відстуності слів – є відстуність розуміння…

Світ – не розмальовка, де потрібно просто все наповнити кольором. Світ – це чиста сторінка, де Ти можеш намалювати все, на що здатна твоя фантазія… Бо нічого не є чітко визначеним наперед. Тому не варто боятись малювати самому і дозволяти малювати іншим…

Боятись – безглуздо… Чекати – марно….. (далі пофантазуйте і зрозумійте самі)…

Дякую за увагу…

Проте, матеріали мають цінність, хоч дещо з них вже друкувалось… Вважаю за доцільне подати листа повністю… Принаймні його автор має на це право…

Особливу цінність може становити список репресованих Грималівчан (Грималівці – село на Бродівщині, Львівська обл.) – ст. 6, та матеріал про бій у Грималівському лісі – ст.7…

В час нової спроби дискредитації УПА, що зараз робиться нашою владою, яка напевне приведе до нового етапу замовчування історичної правди, вважаю будь-які спроби висвітлити історію Другої світової війни вартими уваги…

Сторінка 1:

Сторінка 2:

Сторінка 3:

Сторінка 4:

Сторінка 5:

Сторінка 6:

Сторінка 7:

Сторінка 8:

Лист відправлений 23.05.2011 року… Тішусь, що колишні воїни УПА досі мають слова і можуть їх викласти на папір…

Підготував Олег Вівчарик